Родовід миколаївських Степаників ч.3 - заключна

   На межі 1900-их подружжя Франца-Івана та Марії Степанек перебувало в Миколаївці, де господарюють на 18 десятинах землі, якими володіла дружина, російська піддана. Однак документи 1905 року вже показують відсутність землі у Франца і його намір після отримання підданства приєднатися до селянської спілки села Еразмівка. Тобто цілком ймовірно, що того ж року подружжя продало землю в Миколаївці(або залишило її Адольфу Лесаку, сину Марії від першого шлюбу) і перебралось в Еразмівку до господарства батьків Франца, яким вже на той момент за 60.  

   Знайдено метричні записи про народження дітей: Єлисавети (17.10.1898), Йосифа (*1900 -01.05.1901),  Володимира (20.08.1901), Анни (28.06.1903), Вячеслава(*.07.1905 – 28.07.1905) і Станіслава (08.08.1906), мого діда.

   Саме через подвійне ім’я Франца-Івана його сина Володимира нащадки знають його як «Володимира Івановича Степанека», а нащадки по лінії сина Станіслава – як «Станіслава Францовича Степанека»

   Документів, які б відображали перебування Франца-Івана та Марії Степанек в Еразмівці в дореволюційний та радянські часи, на даний момент знайдено дуже мало. Опис їх подальшої долі грунтується на споминах батька та моєї вже покійної бабусі. До кінця 1920-тих років Франц володів в Еразмівці наділом землі, що вимірювався десятками гектарів, величезним садком (який позначено ще на карті 1910 р.), конюшнею та реманентом. Коли ж розпочалася колективізація та стала неминучою загроза розкуркулення, прадід, ймовірно, мав намір повернутися до Чехословаччини, але з певних причин не зважився на цей крок.

   На початку 30-их років Франца було розкуркулено, на основі його господарства створили колгосп. Ймовірно, Франц передав все, так би мовити, добровільно і без спротиву, бо на певний час родину Степанеків залишили в спокої, залишивши їм будинок та невелику ділянку землі. Але одного осіннього ранку 1938 року Франца-Івана та Марію було заарештовано енкавеесівцями, а будинок і майно конфісковано. Моя бабуся згадувала лише про чорний «воронок», в який заштовхали свекра та свекруху, погром в будинку та одну годину, яку їй дали на збір пожитків. Яку загрозу Совєцькій владі могли становити 65-річні люди, у чому їх було звинувачено, яким був вирок і де вони зустріли свою смерть – про це нічого не відомо і до сьогодні. Пошуки в архівах НКВС завершились безрезультатно – відсутні як обвинувачувальна справа, так і справа про реабілітацію.

    Просто в один момент вони та родина мого діда стали «ворогами народу», без жодних звинувачень і пояснень. Жодних фотографій, жодних документів… ось так можна було стати зниклим безвісти і в мирний радянський час.   

   Саме через це точної інформації про свого діда Станіслава Францовича Степанека – найменше. Після розкуркулення батька Станіслав займався підробітком по навколишнім селам, грав на інструментах, брав участь в музичній самодіяльності села Миколаївки. Там і познайомився зі своєю майбутньою дружиною - Єлисаветою Григорівною Реслер

Учасники художньої самодіяльності села Миколаївки(початок 30-их років). У нижньому ряду Станіслав Степанек(другий зліва), його брат Володимир Степанек(крайній праворуч).

  Станіслав та Єлисавета одружилися близько 1935 року, подружжя проживало в Еразмівці разом з батьками чоловіка. Там в 1936 році народився старший син Станіслав, а в 1937 р. – дочка Зінаїда(померла в 1938 р.)

                                             Родина Станіслава Степанека, 1938 р.

   

   В 1938 році Станіслава мала б спіткати доля його батьків, але він врятувався дивом – в день арешту перебував у сусідньому селі. Під час арешту свекра Елисавету з сином вигнали з будинку практично без нічого, і вона змушена була повернутися в Миколаївку до родин братів. Станіслав, взнавши про арешт своїх батьків, переховувався аж до війни(де і як невідомо), інколи потайки навідуючи свою сім’ю. Коли ж розпочалася Велика Вітчизняна, голова еразмівської сільради, який знав про місцеперебування діда, але не видав його чекістам, порадив Станіславу піти в Червону Армію, мовляв, на фронті він зможе спокутувати свою «провину» і вільно повернутися додому після перемоги…

  Невдовзі після встановлення окупаційної влади в Миколаївці, Єлисавету Степанек викликав до себе сільський староста і наказав повертатися на своє обійстя в Еразмівку – мовляв, німецька влада назавжди звільнила усіх селян від більшовизму і повертає майно усім постраждалим. Так на початку осені 1941 р. бабуся повернулася в розорену свекрову хату.              

     У вересні 1941 р. військова частина, у якій служив Станіслав, під час оборони Києва потрапила в оточення, дід опинився у німецькому полоні. Військовополонених, серед яких був і Станіслав, пригнали в концентраційний табір в районі Липовця. Та доля знову була милостивою до нього. В таборі діда призначили на роботи до стайні. А доглядаючи за кіньми, він звертався до них рідною мовою, чеською. Це почули німецькі солдати – їздові, які виявились чехами за походженням. Вони й допомогли Станіславу втекти з табору, вивезли його в бочці для води. На початку листопада дід повернувся в Еразмівку, а буквально за кілька днів до оселі вдерлись поліцаї з обшуком. Але Станіславу пощастило і цього разу, однак з цього часу він мусив переховуватися вже і від німців.  В 1941 році в сім’ї з’явилась дочка Лідія, а в 1943 р. – син Вячеслав, мій батько.

      Коли взимку 1944 р. по околицям Еразмівки проходила лінія фронту, то всіх сільчан німці вигнали з села і вивезли десь під Калинівку. В березні 1944 р. фронт покотився далі на захід і Станіслава, як і більшість місцевих чоловіків, тут же забирають у армію «кровью искупать свою вину перед Советской властью» лише за те, що перебували під окупантами. Якби в НКВС збереглась довоєнна дідова справа, то невідомо, чи залишився б він живим ще тоді. Військова частина, в якій служив Станіслав, пройшла з боями Поділля, всю Західну Україну та Польщу. Дід оминув смерті від куль та важких поранень, але біда підкралася з іншого боку – Станіслав захворів на важку форму туберкульозу. В січні 1945 року його смертельно хворого виписали з госпіталю, дід з останніх сил повернувся додому в Еразмівку та вже за кілька днів помер.

      Навіть по смерті діду не вдалось позбавитись тавра «врага советской власти». Із документів при ньому була лише медична довідка з цинічним висновком: «заболевание не связано с пребыванием на фронте». А раз військового квитка немає – значить ніде він не служив, «уклонист и дезертир»...   

      Лише через 70 років після закінчення війни стало відомо, що рядовий 1128-го полку 336-ї Житомирської стрілецької дивизії Степаник Станіслав Францович за проявлену мужність в боях за польське місто Прежув в жовтні 1944 року був нагороджений медаллю «За бойові заслуги».

    Поки що на цьому все… але пошуки на цьому не припиняються😊. Читачам цього блогу буду вдячний за будь-яку доповнюючу інформацію по миколаївським Степанекам, якщо такою вони володіють.