Родовід миколаївських Степаників ч.3 - заключна
На межі 1900-их
подружжя Франца-Івана та Марії Степанек перебувало в Миколаївці, де
господарюють на 18 десятинах землі, якими володіла дружина, російська піддана.
Однак документи 1905 року вже показують відсутність землі у Франца і його намір
після отримання підданства приєднатися до селянської спілки села Еразмівка.
Тобто цілком ймовірно, що того ж року подружжя продало землю в Миколаївці(або залишило її Адольфу Лесаку, сину
Марії від першого шлюбу) і перебралось в Еразмівку до господарства
батьків Франца, яким вже на той момент за 60.
Знайдено метричні записи про народження
дітей: Єлисавети (17.10.1898), Йосифа (*1900 -01.05.1901), Володимира (20.08.1901), Анни (28.06.1903),
Вячеслава(*.07.1905 – 28.07.1905) і Станіслава (08.08.1906), мого діда.
Саме через
подвійне ім’я Франца-Івана його сина Володимира нащадки знають його
як «Володимира Івановича Степанека», а нащадки по лінії сина Станіслава – як «Станіслава Францовича
Степанека»
Документів, які б відображали перебування Франца-Івана
та Марії Степанек в Еразмівці в дореволюційний та радянські часи, на даний
момент знайдено дуже мало. Опис їх подальшої долі грунтується на споминах
батька та моєї вже покійної бабусі. До кінця 1920-тих років Франц володів в Еразмівці
наділом землі, що вимірювався десятками гектарів, величезним садком (який
позначено ще на карті 1910 р.), конюшнею та реманентом. Коли ж розпочалася
колективізація та стала неминучою загроза розкуркулення, прадід, ймовірно, мав
намір повернутися до Чехословаччини, але з певних причин не зважився на цей
крок.
На початку 30-их років Франца було
розкуркулено, на основі його господарства створили колгосп. Ймовірно, Франц
передав все, так би мовити, добровільно і без спротиву, бо на певний час родину
Степанеків залишили в спокої, залишивши їм будинок та невелику ділянку землі. Але одного осіннього ранку 1938 року Франца-Івана
та Марію було заарештовано енкавеесівцями, а будинок і майно конфісковано. Моя
бабуся згадувала лише про чорний «воронок», в який заштовхали свекра та
свекруху, погром в будинку та одну годину, яку їй дали на збір пожитків. Яку
загрозу Совєцькій владі могли становити 65-річні люди, у чому їх було
звинувачено, яким був вирок і де вони зустріли свою смерть – про це нічого не відомо
і до сьогодні. Пошуки в архівах НКВС завершились безрезультатно – відсутні як
обвинувачувальна справа, так і справа про реабілітацію.
Просто в один момент вони та родина мого
діда стали «ворогами народу», без жодних звинувачень і пояснень. Жодних
фотографій, жодних документів… ось так можна було стати зниклим безвісти і в
мирний радянський час.
Саме через це точної інформації про свого
діда Станіслава Францовича Степанека – найменше. Після розкуркулення батька
Станіслав займався підробітком по навколишнім селам, грав на інструментах, брав
участь в музичній самодіяльності села Миколаївки. Там і познайомився зі своєю
майбутньою дружиною - Єлисаветою Григорівною Реслер
Учасники художньої самодіяльності села
Миколаївки(початок 30-их років). У нижньому ряду Станіслав Степанек(другий
зліва), його брат Володимир Степанек(крайній праворуч).
Станіслав та Єлисавета одружилися близько
1935 року, подружжя проживало в Еразмівці разом з батьками чоловіка. Там в 1936
році народився старший син Станіслав, а в 1937 р. – дочка Зінаїда(померла в
1938 р.)
Родина Станіслава
Степанека, 1938 р.
В 1938 році Станіслава мала б спіткати доля
його батьків, але він врятувався дивом – в день арешту перебував у сусідньому
селі. Під час арешту свекра Елисавету з сином вигнали з будинку практично без
нічого, і вона змушена була повернутися в Миколаївку до родин братів. Станіслав,
взнавши про арешт своїх батьків, переховувався аж до війни(де і як невідомо),
інколи потайки навідуючи свою сім’ю. Коли ж розпочалася Велика Вітчизняна, голова
еразмівської сільради, який знав про місцеперебування діда, але не видав його чекістам,
порадив Станіславу піти в Червону Армію, мовляв, на фронті він зможе спокутувати
свою «провину» і вільно повернутися додому після перемоги…
Невдовзі
після встановлення окупаційної влади в Миколаївці, Єлисавету Степанек викликав
до себе сільський староста і наказав повертатися на своє обійстя в Еразмівку –
мовляв, німецька влада назавжди звільнила усіх селян від більшовизму і повертає
майно усім постраждалим. Так на початку осені 1941 р. бабуся повернулася в
розорену свекрову хату.
У вересні 1941 р. військова частина, у
якій служив Станіслав, під час оборони Києва потрапила в оточення, дід опинився
у німецькому полоні. Військовополонених, серед яких був і Станіслав, пригнали в
концентраційний табір в районі Липовця. Та доля знову була милостивою до нього.
В таборі діда призначили на роботи до стайні. А доглядаючи за кіньми, він
звертався до них рідною мовою, чеською. Це почули німецькі солдати – їздові,
які виявились чехами за походженням. Вони й допомогли Станіславу втекти з
табору, вивезли його в бочці для води. На початку листопада дід повернувся в
Еразмівку, а буквально за кілька днів до оселі вдерлись поліцаї з обшуком. Але
Станіславу пощастило і цього разу, однак з цього часу він мусив переховуватися вже
і від німців. В 1941 році в сім’ї з’явилась
дочка Лідія, а в 1943 р. – син Вячеслав, мій батько.
Коли взимку 1944 р. по околицям Еразмівки
проходила лінія фронту, то всіх сільчан німці вигнали з села і вивезли десь під
Калинівку. В березні 1944 р. фронт покотився далі на захід і Станіслава, як і
більшість місцевих чоловіків,
тут же забирають у армію «кровью искупать свою вину перед Советской властью» лише
за те, що перебували під окупантами.
Якби в НКВС збереглась довоєнна дідова справа, то невідомо, чи залишився б він
живим ще тоді. Військова частина, в якій служив Станіслав, пройшла з боями Поділля,
всю Західну Україну та Польщу. Дід оминув смерті від куль та важких поранень,
але біда підкралася з іншого боку – Станіслав захворів на важку форму туберкульозу.
В січні 1945 року його смертельно хворого виписали з госпіталю, дід з останніх
сил повернувся додому в Еразмівку та вже за кілька днів помер.
Навіть по смерті діду не вдалось
позбавитись тавра «врага советской власти». Із документів при ньому була лише
медична довідка з цинічним висновком: «заболевание не связано с пребыванием на
фронте». А раз військового квитка немає – значить ніде він не служив, «уклонист
и дезертир»...
Лише через 70 років після закінчення війни
стало відомо, що рядовий 1128-го полку 336-ї Житомирської стрілецької дивизії
Степаник Станіслав Францович за проявлену мужність в боях за польське місто
Прежув в жовтні 1944 року був нагороджений медаллю «За бойові заслуги».
Поки що на цьому все… але пошуки на цьому не припиняються😊.
Читачам цього блогу буду вдячний за будь-яку доповнюючу інформацію по миколаївським
Степанекам, якщо такою вони володіють.
Коментар на наступний факт у третій частині:
ВідповістиВидалитиЯку загрозу Совєцькій владі могли становити 65-річні люди, у чому їх було звинувачено, яким був вирок і де вони зустріли свою смерть – про це нічого не відомо і до сьогодні. Пошуки в архівах НКВС завершились безрезультатно – відсутні як обвинувачувальна справа, так і справа про реабілітацію.
Відомо зі спогадів сім`ї Володимира Степанека. Дійсно, Франца і Марію забрали удвох, але заслання у Сибіру відбував тільки Франц. Марію відпустили і вона жила в Миколаївці, де і похована. Франц у Сибіру розробив ділянку землі і вирощував кормові буряки. Та й такі, що в оберемку поміщалось тільки три буряки. Всі були в захваті від його вміння господарювати на землі. Зі спогадів, він повернувся завдяки своїй комунікабельності (недаремно йому допомогли з підданством поважні люди) і доброзичливості. Повернувся у Миколаївку, де працював сторожем у млині. Є фотографія, де він біля млина. Похований у Миколаївці, але окремо від Марії. Пояснювалось це тим, що вона померла, коли він був у засланні, а потім біля її могили не було місця. Могили ми доглядаємо. Надія Чижевська (Степанек), дочка Володимира Івановича Степанека.
На другому метричному записі у частині 3 є запис синім чорнилом 28.VIII.66. Це запис, який було здійснено у мене на очах, коли я отримувала документи на паспорт для батька - Володимира Степанека. Саме тоді працівники архіву показали церковну книгу, де було записано, що дід став Іваном при прийнятті православної віри. І після отримання паспорту він почав записуватись Володимиром Івановичем, хоча в селі його називали Францовичем. Надія Чижевська (Степанек).
ВідповістиВидалитиКоментар про долі дітей Франца - Івана:
ВідповістиВидалитиЗнайдено метричні записи про народження дітей: Єлисавети (17.10.1898), Йосифа (*1900 -01.05.1901), Володимира (20.08.1901), Анни (28.06.1903), Вячеслава(*.07.1905 – 28.07.1905) і Станіслава (08.08.1906), мого діда.
Єлисавета одружилась в Миколаївці за Безе. Була розкуркулена і вислана до Сибіру, за Байкал, працювали на родовищах по видобутках золота. Нащадки - Колотові - проживають у Красноярську. Анна вийшла заміж у Флоріянівці за українця Нагорного. Після пологів первістка - сина Володі - померла. Володимир вивчився на лікаря, приїжджав у Миколаївку, проживав у Донецьку, зв`язки з ним загубились у 60-х роках.
Коментар до факту:
ВідповістиВидалитиДід оминув смерті від куль та важких поранень, але біда підкралася з іншого боку – Станіслав захворів на важку форму туберкульозу.
У родині також говорили, ще цей туберкульоз міг бути спричинений ще й тим, що Станіслав грав на духових музичних інструментах.